Поки живемо і дихаємо — маємо себе поважати!

Спілкуючись з вами щодня на вулиці, у себе в приймальні, по телефону, в соціальних мережах, я переконуюсь, що далеко не всі люди зачерствіли, здалися, зламалися…

Нам, як правило завжди не вистачає координації, а точніше того, хто буде координувати. Я більше 8 років займаюсь правозахистом, громадською діяльністю, меценацтвом і переконаний, що приніс достатньо користі суспільству та рідному місту і району. Але відчуття внутрішнього дискомфорту постійно штовхає мене далі. Я організовую нові форми,  ініціативи, закликаю людей до боротьби, піднімаю їх з  колін або допомагаю цими ж колінами дати копня злочинцям при владі і не тільки. Для чого це мені? Мене багато хто про це питає вже не перший рік, чекаючи від мене якусь складну та пафосну відповідь про високі матерії. Все набагато простіше. Мені не комфортно жити поруч із нещасними людьми, яких щодня кривдить влада, сусіди, рідні, обставини …

І є два шляхи боротись із цим станом. Перший — відмежуватись від цих людей і не перейматися їхнім болем. Це у мене не виходить, мабуть інший внутрішній склад. Другий — зменшувати кількість нещасних людей. Утопічна мета скажете ви, але це єдиний прийнятний для мене шлях. Я розумію, що все зло не побореш,  але можна спробувати очистити від цього лиха хоча б конкретну територію або звільнити від цієї напасті максимальну кількість людей. Я стільки разів чув у свою адресу — невиправний оптиміст і романтик, але коли добивався результату там де всі склали руки, ті ж самі люди говорили «Ну ти і впертий». Може не я твердий у своїх намірах, а більшість людей м’які і нестійкі до проблем!

Так до чого ж я веду. Самому завжди важко. Інколи виникає бажання почати жити для себе і сімї, яка мене ділить з усіма  тисячами українців, яким я допомагаю. Жену цей вірус від себе і лікуюсь від нього, допомагаючи все новим і новим людям. І коли я бачу, що поруч зявився новий громадянин, який сказав собі «Я так просто не здамся!» — відчуваю приємне тепло у грудях. Зявляється відчуття того, що я не просто так топчу цю землю.

Хочу кожного, хто читатиме цю нічну думку (пишу свої думки в 01.23 ночі) не полінуватись і приєднатись до активних людей.  Без зайвої скромності скажу, що себе до таких відношу. Тому пишіть, телефонуйте, приходьте, боріться, кричіть, але  тільки не сидіть по домівках в очікуванні самостійного вирішення всіх проблем. Повірте — це відбудеться не при житті. Поки живемо і дихаємо — маємо себе поважати!

 
Статья прочитана раз(a).
 

Оставьте свой отзыв!

Вы должны быть авторизированы чтобы оставлять комментарии.